b_200_150_16777215_00_images_amore-di-dio-1.jpgМаємо вуха – і не чуємо

Розплющуючи очі після сну, бачиш, як тепле проміння потрапляє в кімнату і розсіває сутінки. З цікавістю спостерігаєш, як сонячний зайчик подорожує по стінах кімнати і, потрапляючи на обличчя, змушує мружитись і ховатись від нього. Кімната наповнюється радісним світлом і спокоєм.

 

Вуха лоскоче пташиний спів. Голоси маленьких створінь зливаються в одну мелодію. Кожна пташка ніби виконує свою партію, що перетворюється в милозвучне, гармонійне звучання. Голуби злітаються і, чимчикуючи під вікнами, погойдуючись, мов на кораблі, своїм воркотанням навіюють душевний спокій.

А ось і сірий бешкетник, його вуса ще не встигли висохнути від ранішнього молока, вмощується на колінах і своїм муркотінням попадає в такт твого дихання. Коли ти відчуваєш тривогу, то він тут як тут. Своїми фокусами відвертає увагу від наболілого і в такий спосіб допомагає переключитися на позитивні думки.

Привідкривши вікно, відчуваєш, як легенький вітерець пестить тобі лице і дарує свою свіжість. Глибоко вдихаєш повітря – ранкова прохолода пронизує твоє тіло і наповнює його бадьорістю. За вікном гойдаються дерева, у кронах яких ховається сонце, проливаючи пучки свого проміння, що меланхолійно танцюють в парі з листям.

Вітер, граючись листям, через шарудіння створює атмосферу затишку. Зачаровують погляд гори, що ховаються в сірих хмарах. Вони ваблять, щоб їх підкорити і на вершині вдихнути свіже повітря на повні груди, гучно крикнути, щоб луна твого голосу загубилася і через мить повернулася до тебе із ще більшою силою.

Море кличе у подорож, дозволяючи кораблям розсікати хвилі, які, вихлююпуючись на берег, розбиваються об камінь, а дрібні крапельки води, як туман, спішать у свою хмарку, що нависла над містом.

Хмари, мов білі овечки, мандрують по блакитному небу і проливають рясний дощ на поля і лани, що своєю соковитою зеленню умиротворюють наш внутрішній світ.

Величний Творець через такі повсякденні речі промовляє до кожного з нас. А ми у вирі нашого життя все гідне захоплення сприймаємо як належне, буденне. Забуваємо про Автора, який скрізь залишив свій відбиток, вдихнув життя у кожне створіння й наділив здібністю бути Його голосом любові до нас. Маємо очі – і не бачимо. Маємо вуха – і не чуємо. Як добре, що в нашого Творця дуже велике терпіння. Він чекає, поки ми навчимося Його бачити і чути. Тож не барімося!

Додаткова інформація